Іван Багряний Людина біжить над прірвою - страница 16


А ще підказував йому інстинкт, що йому ні від кого не слід сподіватися допомоги й що не можна знайти спільників на той божевільний рейд, яким єдино можна в цій ситуації врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний і... без їжі, без вогню, без взуття, в гарячці... Цього рейду ніхто, ніхто, ніхто не витримає. Це — за межею можливого. Його не може витримати тіло, його може тільки витримати залізна душа, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, новіть поламаними вже й поторощеними кінцівками...

Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливістю той іспит витримати, перед нездійснимістю мети, перед неймовірністю рятунку. Закрадався сумнів... Але він уперто зціпив зуби й відганяв геть усякі сумніви. Він найбільше боявся сумнівів — як зради, як ворога в собі. Мусить! Він мусить дійти! Мусить!.. Він умре, напевно вмре. Але тільки переступивши поріг свого дому. Тільки зазирнувши в очі синкові й своїй вірній дружині, тільки посміхнувшись до них востаннє. Хоч на три цалі, але переступить поріг і вмре вже по той бік порога...

Це було шалене, всеобіймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволоділо душею й серцем, опанувало всю його істоту, як дикий голод, — ні, як гарячка. Так, це була гарячка піднятої на божевільний двобій, гордої, ще ніким і ніколи не упокореної волі, що на грані можливого за всяку ціну хотіла перемогти.

Перемогти!

І, може, саме тому розум при всій цій гарячці залишався тверезим, спокійним і ясним, — був, як сталева стиснена пружина, невблаганно рішений, холодний і точний.

Розміркувавши за всіма приписами логіки й діялектики над цілою ситуацією, над дислокацією всіх зовнішніх ворожих сил, над усіма непередбаченими можливостями, а також обчисливши, скільки приблизно вже могли забігти його «друзі», з якими він так оригінально розлучився недавно на площі, Максим устав і пішов.

Він не вибирав торованої дороги, а просто прицілився оком на село, що, немовби купи гною, товпилося ген над шляхом, приймаючи в себе живий потік, — прицілився — і пішов навпростець. Спустився з урвища на Ворсклу, пройшов повз роззяплені чорні діри в кризі, ще й зазирнув у них — там було тільки повно чорної води, сплутаних водоростей, і жодної тобі оглушеної рибини. Мисливець і рибалка, що сидів у Максимовій душі, просто-таки не витримав, щоб не поцікавитись і не відзначити спеціяльно цього факту, нікому, в тому числі й йому самому, зовсім не потрібного. Постояв трохи над тими дірами (все ж таки це на рідній Ворсклі, на річці його дитинства, що тече туди, додому, десь аж повз самісіньку його хату), зітхнув і пішов у зовсім протилежний (до напрямку течії Ворскли) бік. Потім перейшов на другий берег і, натрапивши на чийсь одинокий слід у снігу, пішов ним ступня в ступню. Слід був протоптаний парою великих чобіт, і ним було легко ступати. Цього Максим навчився давно, в диких краях у диких тварин, що, керовані стихійною мудрістю, користаються, як з Божого дару, з затрачених зусиль своїх попередників у боротьбі проти сліпої й часом надто тяжкої та без потреби жорстокої дійсности.

Слід вів через луки, через замерзлі саги, через засніжені пагорби й нарешті вивів на шлях перед селом. Тут Максим влився в юрбу й поповз далі разом з усіма. Так, саме поповз, а не пішов. І відзначив, що так само, як і він, повзли, а не йшли, тут і всі інші. Жінки з малими дітками й з вузликами, старі бабусі, змучені юнаки з торбами, бородаті чоловіки в лахмітті, юрби якихось селян. Серед цивільних було багато й військових. Щойно тепер Максим помітив тут те, чого раніше не помічав: усі ці люди якось немовби йшли й не йшли, й не знати було, чи вони хотіли, чи не хотіли йти. Вони тупцялися в якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю. Це був якийсь стан духовної анабіози, отупіння, трагічного руху за інерцією, супроти власної волі, — руху від страху. Але страх був однаковий — що ззаду, що спереду, що зліва, що справа, — тому й рух той був мовби вислідом суми різнодіючих і часто дорівнювався нулю. Час від часу люди апатично сідали й сиділи або лягали й лежали, і тільки загроза бути роздавленими змушувала їх уставати й ворушити ногами й руками.

Тільки кіннотники та зрідка мотоциклісти пролітали іноді стрімливо, та ще галопом гримотіла часом артилерія, — власне, не артилерія, а лише окремі легкі гармати, бо тяжкі гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригінальна, зовсім ніби й не сучасна, артилерія. Та химерні були й ці юрби — теж ніби не сучасні юрби, а юрби бранців, бідних невольників часів татарських навал, часів Батия й Тімура. Хоч вони й не були пов'язані ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчі кайдани. Вони йшли по власній землі, але ніби зовсім того й не знали чи не хотіли знати. Якийсь жахливий парадокс був захований у цьому всьому, — невикричаний і невисловлений парадокс: жах внутрішнього розвалу, безнадії, нестерпної душевної кризи.

Так ішли цивільні, і так же йшло й багато військових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок ліворуч. Іти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо — то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й репається земля. І в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, — лишився лише тяжкий, тоскний чад і розпач там, де вона була чи мала б бути. І ось вони гойдалися — гнані вітром війни, як висохле перекотиполе. Крок уперед, крок назад... Ішли й не йшли. Коливалися, кручені тим вітром то сюди, то туди.

Вони, здавалось, уже не хотіли й жити, але вони ще не хотіли й умирати, чи, може, лише не в силі були остаточно вибрати способу й місця, як і де їм найкраще вмерти — на сході чи на заході; на півночі чи на півдні; від бомби чи від мотузки; від кулі чи від обуха; в льоху чи під синім небом... Вони тільки прийняли без вибору фатальне й неминуче — «однак умирати» й байдужо, безвольно здалися на долю, на призначення. І це навіть було вже для них немовби якоюсь заповіддю нової релігії, епотеозою їх філософії жаху.

«Однак умирати...» В ім'я ж чого вмирати? Більшість тут, на цьому шляху, не мала в ім'я чого вмирати, хіба що в ім'я самої смерти.

Чи не в цьому й крилася розгадка того парадоксу, ключ до того фаталізму, що так позначив своїм тавром усю цю масу?..

Ця маса, цей людський потік підхопив і Максима, як каламутна вода підхоплює лист.

Зрідка по юрбах чи понад юрбами цих людей пропливали, переганяючи їх, великі хури, навантажені кріслами, друкарськими машинками, валізами й іншими атрибутами штабних канцелярій та «особливих відділів» разом з манатками й жінками їхніх начальників. А часом і самі начальники сиділи зверху, разом з вартою, тримаючи зброю напоготові, неначе сподівалися нападу ворога кожної хвилини. Ці не мали нічого спільного ні з фаталізмом, ні з безвіллям маси. Вони знали, від чого й куди тікали, і зовсім не збиралися вмирати...

Село, через яке плинув потік, називалося Головлівка, чи щось у тому роді. Це, власне, була вже російська територія. Досі ще була рідна Максимові земля, батьківщина — Україна, за яку він спалив свою молодість. А далі вже починалася та частина світу, на якій йому спалили його молодість.

Це село було спустошене так само, як і всі попередні.

Скраю стояв покинутий тартак. Далі йшли понад шляхом два ряди напівзруйнованих хат, тинів та повіток — брудних і порожніх, лише сміттям і гноєм завалених садиб, зовсім зруйнованих або напівзруйнованих, і не тільки війною, але ще й довоєнним «щасливим життям».

Між ці два ряди хат і дворів вливався людський потік і плив, зачіпаючись колесами та лахміттям за стовпи, поламані тини й лати.

Тут Максим уже не йшов, а його несло потоком, що, стиснений рядами дворів, як берегами, «плив плавом». Максим тільки котився в ньому, як колода на воді. Бо він протистояв потокові. Часто сідав на лавках чи на колодках під дворами проти сонця, дрімав і в той же час спостерігав цей рух, пильно роздивлявся по юрбі — чи немає де-небудь Костика? Або кого-небудь із колони? Ні, не було нікого. Що з ними сталося? Чи живий той хлопчик? Що, нарешті, сталося з цілою колоною? Чи догнав її Заєць? І чи застав Її ще живою, чи наказ уже виконано... той, що про нього говорив Василь Легеза?..

... І знову ці жінки з малими дітками й немовлятами, закутаними в лахміття! Несучи немовлят на грудях і ведучи старшеньких за руку, вони йшли, як на страту. Ні, вони не йшли, їх г н а л и. Їх гнали під загрозою смерти — в смерть-таки ж. Гнали ті, що в своїй злобі приречених хотіли б стратити весь світ...

Максим раптом став помічати, що на нього всі звертають увагу. Він устав і пішов, не розглядаючись, але це не допомагало. «Чого вони дивляться? » Машинально Максим провів по устах і побачив на руці кров. Ага!.. У нього, бач, від гарячки порепались губи, попалені внутрішнім вогнем, часто облизувані й обвітрені. Порепались і кривавились. «І це тому вони дивляться?.. » Але тут же сам і заперечив цей здогад, бо враз побачив справжню причину. Вія побачив... Господи! Таж серед цих лодей було повно знайомих! Раз по раз траплялися люди з рідного міста чи з рідних околиць, що так чи так знали його, знали його рід, знали славу про нього та про його жаску епопею... Деякі навіть злегка кивали йому головою, деякі тільки витріщали очі, вражені, але потім похнюплювалися, відверталися й швидко проходили. Деякі зупинялися на мить від несподіванки і — теж швидко його обминали... Всі проходили мимо, прискорюючи ходу, і ні пари з уст... Вони, либонь, здогадувалися, як це він опинився тут. Безперечно. Вони боялися за себе, але вони боялися й за нього, щоб не стягти уваги... уваги тих, що теж бігли в цій же юрбі, кожного пронизуючи лихим зором, повним помстивої зненависти до всього світу за свої поразки й клекітливої злоби до інших за нелюбов до себе. Сповнені жадоби чужої смерти, щоб усі вмерли раніше від них.

Максим відчув, що він мусив би десь зникнути з цієї вулиці, з цього шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмірковуючи над цим, він все-таки посувався далі, як автомат, все тією ж вулицею. Його ноги вже ледве-ледве пересувалися від утоми. Сили його танули. Але він ішов. Так він ішов, аж поки не опинився перед застряглою в баюрі машиною. На тій машині сидів... Ого-го! На машині тій сидів майже весь персонал із Особливого відділу армії й Спецвідділу дивізії — ті самі, що були в селі Веселому й на вулиці Заозірній. Всі його «знайомі» — вартові, й сержанти, й старшини, й той майор-слідчий, і навіть його дівчина! Всі були тут... Максим тільки встиг помітити, що всі вони були заспані, сердиті, неголені, забрьохані і — п'яні. А до того ще й — так-так! — до краю розгублені. Тільки встиг помітити це, як наткнувся на самого... начальника спецвідділу!.. Машина йорзалась у баюрі, шарпалася то сюди, то туди, скажено ревучи. Всі, що були в машині, лаяли шофера на чім світ стояв, а начальник безпорадно дивився на це все збоку, стоячи біля баюри з закладеними за спину руками, насунувши шапку на очі й розстебнувши комір «гімнастьорки». Максим наткнувся просто на нього — лицем до лиця. Це був той самий начальник спецвідділу танкової дивізії, що приїздив його заарештовувати... Але тепер він був і без танків, і без дивізії, лише зі своїм спецвідділом.

У Максима серце похололо, й він трохи не кинувся з усієї сили навтікача від несподіванки. Але не кинувся. Начальник спецвідділу всторч подивився йому в лице і... далебі, не впізнав... Подивився байдужими, каламутними очима, довгим, нудним поглядом і... одвернувся. Максим майже автоматично пройшов мимо нього, не моргнувши оком, і йшов далі, ледве стримуючись, щоб не побігти. Земля під ним горіла. «Тут же ж десь мусить бути й сам головний, отой «Кутузов». Той, що заповзявся тоді поставити мене на коліна...»

«Ти скажи! Яка єрунда!...»

Змобілізувавши всі свої нерви, щоб не шарахнутись, Максим ішов далі спокійно, — йшов і відчував, що... хтось дивиться йому в спину. Але йшов зумисне мляво. Це йому нагадало, як він колись, ще в школярські роки, вчився гартувати нерви й характер, ходячи по розпеченій блясі даху босоніж, і зумисне не квапився, не шарпався, хоч на ногах аж пухирі схоплювались.

Так вік ішов, здавалося, бозна й скільки, підкоряючись інтуїції, що підказувала йому — не шарпатись і не бігти, не дай Боже!.. Лише думка його бігла шалено, несамовито. Бачив, як дворами, городами й садочками йшли люди, і йому страшенно кортіло й самому кинутися туди. Але не кинувся. По якомусь часі машина заревла оглушливо і, вискочивши з баюри, рушила далі. Максим чув, як вона наближалася, доганяючи. Ось уже й догнала. А догнавши... пішла собі далі. Ніхто з тих, що сиділи в машині, не звернув на Максима жодної уваги. Тільки начальник, стоячи в правому кутку короба, шукав у кубі когось очима і... знайшов! Уп'явся тими очима в Максима, аж голову повернув назад.

«Впізнав чи не впізнав? Зупинить чи не зупинить машину?»

Але начальник машини не зупинив. Вона пішла собі далі, далі, гублячись у юрбі, а начальник усе стояв і дивився й тер рукою чоло. Либонь, пригадував. Раптом, як уже здавалося, що все минуло, машина десь там... стала! Чути було, як стала. «Пригадав?!.»

І тут Максим, не зміняючи темпу ходи, звернув ліворуч у чийсь двір і пішов навскоси садочками, забираючи все лівіше й лівіше, далі від шляху. Потім сів біля купи якогось хмизу і, ніби заклопотаний своїми босими ногами, нагнувся до них, а сам подивився пильно на шлях. Мимо проходили люди, а він дивився на шлях, туди, на вулицю, і бачив, як з машини геть усі позлазили і, розсипавшись, пішли вулицею навпроти течії...

Максим звівся й помалу пішов глибше в садки. Садки круто сходили на гору. Пройшовши якийсь час, Максим озирнувся, — нічого, крім густої сітки дерев, не було видно. Нагнувся — те саме. Густо посаджені й розрослі молоді яблуні й груші відгородили його від шляху. Тоді він повернув ще крутіше ліворуч і пішов швидше. Скоро він опинився на спеціяльно насипаному валу, що огороджував садки. За валом був глибокий рів, а потім ішла кінна доріжка, якою посувалося лише якихось двоє людей із торбами. Та доріжка крутилася до лісу, що був зовсім близько, бігла до нього повз вал, обрамлена обабіч тернами. Люди йшли від лісу, а Максимові треба було йти на ліс.

Завмираючи серцем, Максим пішов назустріч тим двом людям. Порівнявся з ними. Розминувся. Трохи згодом озирнувся. А переконавшись, що вони зовсім і не збиралися озиратись на нього, а спереду більше нікого не було, курнув доріжкою, скільки сили. До лісу!!. Господи! Таж ліс ось-де-ось — рукою дістати. Тільки б добігти. Тільки б ускочити в нього. Він не біг, бо не міг, але він ішов так, що аж суглоби тріщали йому в ногах. Він так давно вже не ходив. Він змобілізував усі рештки своїх сил і шмагав доріжкою так, як колись, у добрі часи, було, спішив до дівчини на побачення. Та ось уже й ліс…

Дорога звертала все лівіше й ішла понад лісом, але Максим пішов просто в ліс по цілині. Сніг був досить глибокий, але нічого. Ззаду в садках, чути було, стояв гомін, а нижче — там, на шосе, стояв клекіт. То гула й гула далі лавина, що тим шосе котилася. Здалеку можна було легко розрізняти окремі звуки, впізнаючи виразно, який від чого походив. Максим постояв, як вовк, послухав і, відсапнувшись, пішов далі по глибокому снігу. Скоро надибав чийсь слід, що тягся в протилежному напрямку, вступив у нього й так пішов у глиб лісу — туди, звідки хтось недавно пройшов, лишивши такий добрий слід. Ним було куди легше йти, ніж цілиною.

Вже піт заливав Максимові спину й очі, вже вичерпувалися остаточно сили й усе пливло в очах, перевертаючись шкереберть, а він усе йшов і йшов. Зачіпав жменею сніг на ходу й клав його в уста — гасив спрагу і йшов, уже заточуючись. Точнісінько так, як загнаний мисливцями олень, що вже хропе від безсилля й широко розкритою пащею хапає сніг на бігу.

І раптом зупинився... Десь попереду чувся такий самий шум і гомін, як і позаду, і такий же самий шум і гомін був десь ліворуч. З правого боку було тихо, але там був степ, про це Максим добре знав, та й шлях його не туди стелився, а стелився він уперед і ліворуч, ось цим лісом. Але, судячи з гомону, той шлях було перерізано. Порскали й голосно іржали коні, лементували люди, гули й гриміли машини... Чи то, може, там розгалузились дороги й розгалузились колони?! Чи, може, там у лісі війська окопуються для бою? Чи?..

Максим постояв, послухав. А тоді ліг просто на сніг. Довго й пильно роздивлявся на всі боки — чи нікого немає ніде, чи ніхто не бачив його?..

Нікого.

Тоді Максим утоптав у снігу глибоке лігво і влігся міцно. М'який і липучий сніг утрамбувався добре, і лігво вийшло затишне, глибоке й зручне. І тепле... З півночі біля лігва стояла товстелезна береза, з півдня просто в лігво дивилося сонце й сипало в лице Максимові гарячим приском. Було таки справді тепло, навіть трохи й гаряче на сонці. Правда, трохи трясла пропасниця, але то нічого...

Заплющивши очі, Максим лежав і слухав, як гули десь шляхи з трьох сторін. Потім почало здаватись, що те все гуло тільки в його голові, у вухах. Він задрімав. А може, й не задрімав, а просто лежав і марив... Так, бувало, колись він маленьким у гарячці, перестудившися, залізе на піч і лежить... І так було приємно-приємно: гаряча голова аж гула від дивних картин, що пропливали в ній, і чого-чого тільки не відбувалося з ним, — він жив тоді в іншому, казковому, химерному світі, що повставав у його збудженій уяві.

А сонце моргало довгими-довгими віями, торкаючись ними до його обличчя. Воно випромінювало тепло, стоячи на варті над людиною, закопаною в сніг, — над людиною, що ніяк не хотіла вмирати.

 

 

Максим прокинувся від несподіваного струсу і розплющив очі. Просто на нього згори сипалося гілляччя з розчахнутої набоєм берези, осторонь осідав на землю стовп тяжкого диму, землі й снігу від вибуху, що тільки що гримнув десь зовсім близько. За цим набоєм пролетів другий, третій... Ліс тріщав, кромсаний череп'ям гарматнів з усіх боків. Максим зіщулився і влип ще міцніше в своє лігво. То нічого, що сніг уже добре розтав під ним, утворивши калюжу, і він підпливав водою. Він тільки трохи посунувся вбік, втискаючись у свіжий сніг і не підводячись ані на цаль. Лісом-бо йшов, кружляв несамовито вогненний смерч.

Було ясно, що цей ліс опинився на лінії фронту, що встановився десь тут, поки Максим спав. Фронт був десь спереду від нього. З правого боку від Максима й від шосе, тобто — з протилежного до Грайворона боку, била артилерія, — її набої перелітали з виттям над головою, неслися десь туди, за Грайворон, і там розривалися. З-поміж клекоту звичайних гармат і мінометів виразно чувся такий знайомий Максимові, зловісний хуркіт «катюш», — батарея їх стояла десь, певно, зовсім близько. А десь із-за Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи ті «катюші», била сюди тяжка артилерія німецька. Це її набої так немилосердно чухрали ліс. Спереду ж, десь там, де недавно чувся гомін людей і гуркіт машин, розливався морем клекіт скорострілів — станкових кулеметів і ручних автоматів. Цей клекіт то стихав, то спалахував дужче.

Перекочувався то ліворуч, то праворуч, то туди, звідки Максим прийшов, обходячи вже ліс півколом.

Це тривало досить довго. Потім артилерія перестала бити, але натомість клекіт скорострілів усе сильнішав. Максим лежав, підпливши водою, і помалу його огортав відчай, тупий відчай. Але потім його почала опановувати апатія. Нерви тупіли й переставали реагувати від надмірного напруження, піддаючись відчуттю явного безвихіддя й усвідомлюваної безвиглядности. Також давала себе знати пропасниця, витворюючи стан фізичної й душевної прострації.

Це був стан уже близький до тріюмфу зневіри й скепсису, породжених безсиллям. Той стан, коли серце й розум уже не далекі від того, щоб пристати на думку, що все марно, що вже однак усьому край. Лишилося тільки встати й піти назустріч неминучому, рокованому. Але в Максима й на те не було сил. Він лежав і, закривши очі, марив. Далебі, він уже дубів. Потроху навіть немовби глух, не чуючи вже ні стрілянини, ні вибухів, — вони не доходили до свідомости. Апатія. Не було сил навіть заплакати, хоч хотілося б заплакати по-дитячому й так зійти геть сльозами в цей сніг, у сиру мерзлу землю. Та під повіками було сухо й гаряче, як під розпеченими заслінками. Перед тим, як Максим закрив повіки, він бачив сонце, і те сонце ще й тепер стояло в очах, під тими повіками. Але не було сили перевірити, чи воно ще стояло й у небі. Максим лежав у забутті, а свідомість його відзначала, що він, хоч і не міг зійти в землю сльозами, проте зіходив туди снагою, зіходив по краплині; снага та просочувалася з серця крізь мокру одежу в сніг і глибше, глибше в землю. І з кожною втраченою краплиною все щільніше злипалися повіки. Кілька разів його ще ледве жевріюча воля мляво намагалася піднести тіло — «Вставай!» «Вставай!» — але марно. І почала та воля остаточно погасати...

І ось тоді хтось у ньому збунтувався й почав помалу підводитись. Хтось страшний і чужий у нім і ніби й не чужий. Упертий, затятий, зціпивши зуби, він помалу підвівся на весь зріст і став перед його розпластаним долі тілом. І стало вже ніби їх двоє, — Максим чітко відчув, як його душа роздвоїлася і стало їх двоє. Один лежав безсило й збайдужіло, а другий звівся й закипів гнівом:

«Вставай!»

Не встає.

І заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшної люті:

«Вставай! Вставай, кажу!..»

Не встає. Тоді він почав несамовито бити ногами лежачого й почав топтатись по його безвольному, нікчемному, розпластаному тілі:

«Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчірка... Стерво... Вставай!..»

І кипів, і клекотав...

Це не було видіння, це був спогад про те, що вже раз було! Це було давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два юнаки, що ходили в Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами, спустошеними руїною й голодом. І похворіли вдвох, бо з голоду наїлися в Опішні зелених слив. Хворі, голодні, виснажені, з набряклими й підбитими ногами, вони вже не могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотіли жити. Мусили. І вже ж було й не далеко. Ось пройшли Більське, ще трохи — і вони будуть урятовані, бо дійдуть до того села й до того двору, де є люди, свої люди, що не дадуть їм загинути. Та Петро, друг його вірний, вже не мав сили йти. Цілком не міг іти. Завечоріло, і швидко надходила ніч, а він не міг іти. Ліг на землю, на сухий і твердий, як черепок, спалений шлях, розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсім уже був при смерті. А ніч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа, тверда, колюча. І безлюддя, безлюддя... Максим плакав, Максим благав друга, сам ледве тримаючись на ногах:

6827907232531580.html
6828094584143166.html
6828201021845660.html
6828224295093156.html
6828312261471574.html